Якось поруч пропливала хмаринка. Вона дуже сумувала, що відбилась від мами і над містом якраз заплакала. Дощик змив пилюку з листочків і ніжна рослинка протерла своє пухнате жовте оченятко. Кульбабка закліпала. Як кругом гарно, яке все зелене, а вона думала, що навколо є тільки спів пташок і сюркіт комах. Думала, що день – це час, коли сонечко гладить її листочки своїм промінням. Час, коли шум від коліс машин та цокіт від підборів взуття перехожих заповняє повітря, для того, щоб потім стихнув і настала ніч. А виявляється, що світ – це не тільки звуки і тепло, чи холод. Світ виявляється безконечно різнобарвний, пістрявий, рябий, рухливий, метушливий і стрімкий.
          Над Кульбабкою пролетів Хрущ. Поряд, мало не притоптавши квіточку, промчав великий кудлатий собака. Зграйка метеликів замайоріла, відблискуючи крилами проміння і пускаючи сонячних зайчиків. Прогудів цілий рій бджіл. Кульбабка з відкритим ротом, не кліпаючи, дивилась навколо. Як гарно, як чудово, як кругом захопливо. Почувся дзвінкий дитячий сміх. Кульбабка і раніше його чула, та не знала що то. Смішне золотоволосе дівчатко переходило з мамою дорогу. Воно тримало маму за мізинець і, заливаючись сміхом, стрибало на пішохідному переході з однієї білої смуги на іншу.  Прогуркотіла велика машина.
         Вантажівка поштиво зупинилась і пропустила пішоходів. За вантажівкою надбігло червоне легкове авто і також стишило хід, а далі разом поїхали сірою стрічкою дороги. Їхали автобуси, виблискували жовтими боками старенькі тролейбуси. Як реактивна ракета прогудів скутер аж вітер завіяв листочки Кульбабки й вона сама нахилилась. А зверху, зверху, наче, здоровенні кораблі пропливали хмари. Великі, пухнасті, по формі геть зовсім, як овечки. Вітер шарпнув високу Тополю і, добряче струснувши струнку красуню, закрутив у вирі і поніс на місто цілий вихор м»якого тополиного пуху. Кульбабка не знала, та їй здалось, що зимою так мав би виглядати сніг. Про сніг їй шепотіла Тополя. Розповідала, що ще зовсім недавно була вкрита білою сніговою периною. Такою легкою і м»якою. І сніжинки витанцьовували у повітрі. Скільки див кругом.. Листочок Кульбабки щось залоскотало. Це кілька мурашок виповзли на нього щоб оглянути навколишні простори. Квіточка захихотіла, нахилила листочок і мурашки зійшли на сірий, розігрітий асфальт. Так цілий день Кульбабка дивилась на рух навколо себе. Навіть оченятко боялась зімкнути, щоби чогось не пропустила. А потім прийшов вечір. Помалу стало тихіше. Перехожих поменшало, зате розлітались хрущі і кілька кажанів промайнули зовсім низько. Тополя знову почала розповідати різні казки, чи то билини, чи то бувальщину. Вона казала, що з висоти їй видно безкраї поля, а ген-ген за горизонтом синіють верхівки далеких дерев. Там на тих полях шумітимуть скоро золоті пшениці, і коли йти туди далі, далі за поля і синьоверхі дерева, то там на луках діти бігають із повітряними зміями, тримаючи цих норовливих хитрунів за довгу вірьовочку, таємно прив»язану до змієвого хвоста. Це їй говорив вітер, а вітер знає геть усе, бо немає такого, чого б він  не бачив.
        Так Кульбабка заснула і снилось їй безкраї лани з дзвінкими колосками, з високими соняхами, подібними до сонечка, і сотнями кольорових зміїв у небі. Кульбабці снилось, що й вона літає, як ті кольорові парерові змії. І коли ранок розцвів жовте оченятко Кульбабки заплагало так, як недавно хмаринка в небі. На землю полився цілий дощ кульбабових сліз.
       - Чого ти плачеш? – здивувався равлик, котрий помаленьку повз поряд.
       - Я хочу літати. Хочу так літати, як пташки, хрущі і ті дивні паперові змії, про яких розповідала тополя, що про них розповідав вітер. – сумно хникнула Кульбабкаі знов залилась злізками.
       - Я ніколи не літав. Літати дуже страшно, бо дуже високо і швидко. А я боюсь швидкості, і нікуди не спішу. Не сумуй через дурниці. Краще бути на одному місці.І равлик, безладно дивлячись на Кульбабку своїми чотирма очима, посунув далі. Квіточка спробувала листочками витерти мокре від сліз око, але знову розплакалася.
       - Чого ти плачеш?– здивовано спитала Тополя, глянувши вниз.
       - Я хочу літати. Але в мане немає крил і ніколи не зможу побачити ті поля і ліси. І… і …. - Дурненька Кульбабко, ти просто ще надто маленька. Дітки не літають. Але коли ти виростеш я попрошу вітра і він тебе понесе далеко-далеко. - Правда? - Правда.. - Обіцяєш? - Обіцяю. – запевнила квіточку Тополя. Йшли дні. Дощик встиг вмити Кульбабку вдруге і вона за весь цей час уже достатньо налюбувалась польотами метеликів і хрущів. Надивилась на кольорові авто і диркотиві вантажівки. ЇЇ більше не дивували перехожі і не приваблював дитячий сміх. Кульбабка думала лиш про те, коли ж вона виросте. - Кульбабко! Кульбабко! – зашуміла листям Тополя. – Ти все ще хоче ітати? - Звісно хочу! - Ну, то готуйся! Бо зараз полетиш! І вітер набрав повні груди повітря, надув щоки і як дмухнув! Кульбабка знялась біленькою невагомою хмаринкою і полетіла. Полетіла далеко-далеко, високо-високо в небо, де літають паперові змії.