Легенда про кульбабку   

Колись, дуже давно, жило на небі не одне велике сонечко, а безліч маленьких сонечок. Вони світили весь час і на землі не було ночі. Блідий місяць дуже заздрив їм, адже його зовсім не було видно. І якось, підкрадаючись  ззаду, одне  поскидав всіх з неба. Лише одному вдалося заховатися. Сонечко переховувалось доти, доки не виросло. Тоді вже хоч і воно не могло здолати місяця, але й він не міг вчинити з ним так, як з іншими його родичами. З тих пір розпочали вони світити в небі по  черзі, але й досі сваряться між собою. Тому проміжки їхнього панування на небі такі нерівномірні.

         А маленькі сонечка,скинуті місяцем на землю, навесні стали кульбабками. Сонце з неба відразу впізнало своїх    братиків і сестричок, бо вони своїми рясненькими пелюстками так нагадували його промінчики. Воно ніжно пестило їх своїм теплом, а вони віддавали йому свої пахощі;  відкривали до нього свої оченята і закривали їх, коли воно знмкало з небосхилу. Їм було дуже добре, але все ж кульбабкам дуже хотілося повернутися на небо. І, напевно, від того сильного бажання, якось вранці одна кульбабка помітила, що стала не схожа на інших. Її золотаві пелюстки перетворилися на легкі сріблясті пушинки. Дмухнув вітер, і вони полетіли вгору, до неба, де стали білими перистими хмаринками. Через кілька днів за ними піднялися й інші. А до кінця осені на землі не залишилося жодної кульбабки. Але знову стати сонцями вони вже не можуть, і тому іноді, збираючись разом і сумуючи, плачуть, і їх сльози дощем капають на землю. В теплі пори року кульбабки повертаються на землю, яку теж дуже полюбили. Та одне велике сонце обов’язково залишається на небі, щоб на землі була не лише ніч, і щоб зігрівати наші серця.